Рубрика: Прополитику

Я не знаю, хто виграє ці вибори. Ще все є можливим. Дебати можуть багато змінити. Сенсаційний компромат, заява когось з закордонних лідерів, помилка когось з кандидатів – все може вплинути на результат. Але це не завадить мені погратися в аналітика. Бо й правда: чому всім можна, а мені ні?

Феномен якого немає

Те що відбувається часто називають феноменом Зеленського. Але власне феномену немає. Цей феномен давно й детально описаний у підручниках з соціальної психології. Ось, наприклад, цитата з одного з них («The Social Animal», Elliot Aronson), яка чудово ілюструє те, як актор може добитися «незаслуженого кредиту довіри» у будь якій дідині:

«…ще на світанку телебачення актори, які грали ролі лікарів у телеп’єсах, регулярно виступали у рекламних роликах, вихваляючи аспірин або інші ліки проти застуди або ж попереджуючи нас про шкідливі наслідки кофеїну в каві. У ті стародавні часи Парнелл Робертс, який виконував головну роль у серіалі «Мисливець Джон, доктор медицини», та Роберт Янг, який зіграв роль мудрого і доброго лікаря в іншому серіалі – «Маркус Уелбі, доктор медицини», були запрошені зніматися в рекламі та переконували нас з екрану, які ліки варто купляти. … Це нагадує нам Карла Малдена, який протягом майже двадцяти років грав головну роль у серії рекламних роликів, які розповідали про американських подорожніх, що попали у біду за кордоном (їх або окрадали, або вони просто губили усю готівку). Важко було дивитись на цих ошалілих з горя туристів, знесилених, нещасних і близьких до паніки. А наприкінці ролику з’являвся Карл Малден і авторитетним голосом попереджав про те, що не варто брати з собою у подорож готівку: «Дорожні чеки «Америкэн Экспресс» — ось без чого не можна виходити з дому!» Що ж у цьому випадку обертає актора Карла Малдена на «спеціаліста з фінансової безпеки у подорожах»? Нічого, крім того, що для багатьох людей він був у своєму роді експертом зі злочинності. І це тільки завдяки тому, що протягом кількох років він грав роль лейтенанта поліції Майка Стоуна у популярному детективному сериалі «Вулиці Сан-Франціско»!

Отже, панове Робертс, Янг та Малден майже напевно добилися незаслуженого кредиту довіри, незважаючи на те, що про такі матерії, як здоров’я, злочинність, дорожні чеки і навіть аспірин, вони скоріш за все знали не більше звичайного телеглядача.

І трапилося це з простої причини: їх ідентифікували з зіграними ними конкретними ролями. Ось вам яскравий приклад периферійного шляху у процесі переконання»

Отже, значна частина «феномену Зеленського» — найбанальніша маніпуляція. До речі, подібні маніпуляції активно використовував і Трамп під час своїх президентських перегонів (пан Зеленський має дуже талановитих і спостережливих піарників). Наприклад іще один трюк: незважаючи на те, що у тому ж, вже процитованому підручнику, стверджується, що «переважну більшість виборів було виграно тими, хто витратив більше коштів» (з посиланням на Grush, J. E., McKeough, K. L., & Ahlering, R. F. (1978). «Extrapolating laboratory exposure research to actual political elections», Journal of Personality and Social Psychology, 36(3)) Але під час останніх виборів у США Хілларі Клінтон витратила 768 млн. доларів проти Трампових 398 млн. і програла. В чому ж секрет? А от в чому: після виборів підрахували (Ківалова там не було, не лякайтесь), що Трамп задурно отримав (роблячи скандальні заяви передусім) у ЗМІ на 5 млрд. доларів ефірного часу, а Клінтон — лише на 3,24 млрд. (за даними The Washington Post). Правда, у Трампа ці заяви все ж таки здебільшого збігалися з його передвиборчою програмою.

Знову ж таки у тому ж «The Social Animal» пан Аронсон стверджує (неодноразово, але з певними – не істотними у даній ситуації — застереженнями), що «…нам подобаються люди, які додержуються подібних з нашими точок зору». А Зеленський професійно висловлював характерні для більшості українців точки зору на екрані телевізора протягом не одного року – як він може не подобатись?

Скажу більше (хоч, певно, декого й ображу): Зеленський – «плоть від плоті» пересічного нашого громадянина: неосвічений, хамуватий, принижений у стосунку до сильніших і зневажливий у стосунку до слабших, схильний до простих рішень («всьо взять і подєліть!»… пардон, «просто пєрєстать стрєлять»), безвідповідальний, з примітивним почуттям гумору тощо.

І це є причиною того, що багато прибічників Зеленського такий й позо стануть – незважаючи на будь які ляпсуси їх кандидата. Думаю, багато хто з вас бачив сцену, коли якийсь хлоп (часто ще й молодий та дорого одягнений) «обкладує матом» якусь жіночку і віддаляється з переможним виглядом. Так і для Зеленського (та багатьох його прибічників) верещання на чинного президента по телефону і жбурляння слухавки – це не невихованість, не хамство, а така сама перемога як у вищезгаданого хлопа над якоюсь богу духа винною істотою. Просто: це для нас він обі…вся, а для себе і для своїх прихильників – він «показав!»

Отже, жодного феномену не існує. Існує суспільство з досить низьким рівнем освіти і культури; і існує проста, але спритна маніпуляція.

Ніжно-зеленого кольору далі

Почнемо з найважливішого: я натрапив на результати соцопитування, яке стверджує, що «39,1% українців вважають, що президент має знизити тарифи на комунальні послуги». Це – не менше, ніж три чверті електорату Зеленського. І, боюсь, вони будуть дуже розчаровані – бо комунальні тарифи не входять у компетенцію президента. Так само, як і ціни на енергоносії. Диктувати ринку навіть в СРСР не вийшло. Тому ніжно-зеленого кольору далі ми побачимо тільки у напрямку зовнішньої політики, армії та деяких кадрових призначень.

Почнемо з зовнішньої політики. В принципі, західні політики цілком можуть сприймати Зеленського не як неосвічену, недосвідчену і хамувату особу, а як символ України і приймати свої рішення про подальшу співпрацю з нашою країною на нього не зважаючи. І це було б дуже заспокійливим – якби в інтересах західних політиків було підтримувати Україну. На жаль це не так. Нікому інтереси України не цікаві. Всім цікаві їхні інтереси. У Франції товарообіг з Росією становив у 2008 році $22,25 млрд., у 2016-17 (липень 16 по липень 17) — $15.9 млрд. Товарообіг між Україною і Францією зараз не становить навіть $3 млрд. І перспективи торгівлі (та дружби) з Росією для Франції виглядають набагато цікавішими, ніж перспективи торгівлі (та дружби) з Україною. На разі українська дипломатія якимось чудом змушує Захід підтримувати Україну. І Порошенко вдається бути досить переконливим для того, щоб отримувати навіть не нейтралітет, а деяку підтримку з боку Європи та США. Боюсь, що Зеленський не вміє бути настільки переконливим. Принаймні мене він і в чому не переконав (і це при тому, що я далеко не симпатик Порошенка). Росія… Звісно, Зеленський зможе з Росією домовитися. Росія буде щаслива це зробити. Вона може навіть не вимагати ніяких поступок; навіть офіційного визнання анексії Криму може не вимагати. Вистачить офіційного ствердження з боку України того, що на Донбасі Росії немає. І прощавайте санкції («кримські», звісно, залишаться, але вони… ну, дещо несерйозні). І уявляємо: проходить рік (протягом цього року Європа в чергу шикується, одне одного відпихуючи, налагоджувати стосунки з Росією), а потім — Путін оголошує договір недійсним. Та іх-там-нєти з воєнторгу з’являються у Харкові, Маріуполі, Миколаєві, Одесі… може навіть у чийомусь рідному Кривому Розі. І яким чином пан Зеленський змусить Путіна до виконання умов договору?

Можливо, армія змусить? Можливо. Але, навіть якщо Зеленський не втручатиметься у оборону (вірите?) і не наказуватиме «просто пєрєстать стрєлять»… 170 бойових літаків (закруглено) проти більш ніж 1600 (без резерву) – не дуже обнадійливе для нас співвідношення. І без масивної міжнародної підтримки в України є лише шанс зробити ціну вторгнення занадто великою. Але це не з президентом, який бігав від мобілізації. Тому про армію навіть не буду писати.

Кадрова політика: Президент (самовладно) призначає міністра закордонних справ та міністра оборони. Закордонні справи та оборону ми вже обговорили. Частка складу Нацбанку або Національної ради з питань телебачення і радіомовлення? Десятеро засідають – тільки час втрачають; троє в раду ввійде – може щось і вийде; а що має буть зроблене – тоді буде готово, коли за діло візьметься комітет з одного; це я не закликаю до диктатури, але нагадую той факт, що комітети зазвичай інерційні, консервативні і реформи не роблять (хіба що трапиться який Робесп’єр). Решта призначень відбувається при активній участі Ради – а це зовсім інші перспективи. Але підсумовуючи – кадрова політика Зеленського найближчим часом не принесе ніяких змін. Ні в чому.

Відверто популістських тез Зеленського (зберу олігархів, щоб скинулися по 5% — великий боже! Він що, думає, що Ахметов гроші у матраці тримає? Або кинеться о-так собі активи продавати?) не буду навіть обговорювати.

Далі з вишеньками

Тут перспективи дещо кращі: міжнародну підтримку Порошенко цілком здатен зберегти; з роллю головнокомандуючого він теж досі впорався (не Наполеон, звісно, але ми маємо функціональну і достатньо забезпечену армію – порівняйте з 2014 роком).

І – теж зверну увагу – Порошенко (хоч, можливо, і знехотя, і під тиском з Заходу) все ж таки створює ті інституції, котрі з бігом часу зможуть щось реально змінити: це і децентралізація, і НАБУ тощо. Звісно, для того, щоб ці інституції почали працювати потрібен час і бажання – але бажання не президента, а тих «пересічних громадян», які в них працюють.

З рештою – буде те, що й було; принаймні до виборів в Раду.

Ой-ді-раді-Рада, ой-ді-раді-ра!

Рада має зараз ключове значення для наших перспектив. А у Раді найбільші перспективи має пані Тимошенко. І – як вмілий і досвідчений політик – вона з них скористається. Впустивши президентське крісло, крісла прем’єра вона постарається не впустити. У разі перемоги Порошенка вона продовжує робити те, що й робила – але намагаючись відщипнути трішки електорату як у П., так і у З. У разі перемоги Зеленського – вона взагалі отримує «золотий шанс»: частина депутатів з БПП (як завжди) переметнеться до переможця, але решта – її законна здобич. Далі: вона перенацілює свою найбільш ефективну зброю (брудомети, набиті «комунальним геноцидом», «зрадою» тощо) на Зеленського. А зважаючи не те, що свої передвиборні обіцянки він виконати не зможе… частка його смертельно ображеного та розчарованого електорату кидається у широко відкриті обійми БЮТ.

На тому ж може зіграти «Народний фронт» — Яценюк мудро вирішив під час президентських виборів залишитися понад схваткою і тепер може виконувати роль незаплямованого й поміркованого центриста, розраховуючи на частину електорату БПП.

Отже, що маємо: у разі перемоги Зеленського ми вряд чи отримаємо провладну більшість; скоріше за все першу скрипку гратимуть БЮТ і НФ – і є дуже велика вірогідність, що при президенті Зеленському ми матимемо прем’єра Тимошенко. Дежавю?

У разі перемоги Порошенка, мабуть, теж однозначної пропрезидентської більшості не буде (хіба що до виборів). Але переваги не матиме жодна політична сила (плюс-мінус перший тур – тільки відніміть у кожного з кандидатів по кілька процентів для Яценюка) і Порошенко буде змушений працювати з коаліційним урядом. Але йому це не вперше.

Ітогі подвєдьом

Сумно, але ситуація виглядає так, що на якісь значні реформи дарма сподіватися.

При виборі Зеленського з мінусів ми, здається, матимемо: непрофесійну зовнішню політику і шкоду для міжнародного іміджу України; можливо, відміну значної частини санкцій стосовно Росії; вимушене продовження конфлікту з Росією або поразка в ньому; стагнацію в армії (якщо не гірше); переділ в економіці від ЮВТ (і, можливо, певного К.); розрахунки з давніми ворогами від неї ж (і К.); відродження ідей а-ля ПР-2014 (якщо Порошенко, наприклад, зміг домовитися – звісно, чимось поступившись, з Кернесом, то в Зеленського це вряд чи вийде – і ми знову побачимо улюбленого харківського мера з «аквафрешем» у петлиці; якщо ж З. зможе з ним домовитись – то можемо побачити з «аквафрешем» у петлиці й Зеленського) і реванш «регіоналів» «на місцях» і у довгостроковій перспективі; несміливі загравання з Росією; і вже знайому мантру про «мені заважають» у виконанні першої трагічної актриси української політики.

З хорошого: децентралізація все це пом’якшить – але лише до наступних виборів.

При виборі Порошенка, з мінусів: відсутність серйозних економічних реформ; непевні та косметичні реформи у освіті, судовій системі, правоохоронній системі тощо; можливість консолідації ним влади (хоча це й малоймовірно – поки що на арені забагато сильних гравців; і за п’ять років Порошенкові не вдалося елімінувати жодного); продовження конфлікту з Росією (хоча це не з вини Порошенка: жертва агресії ніяк не може припинити агресію в односторонньому порядку); подальшу реструктуризацію наших з вами витрат; багато нудних і невидовищних політичних ігор.

З хорошого: продовження децентралізації; створення інституцій західного зразка; посилення армії (звісно, «друзі Порошенка» крадуть – але в армії завжди крадуть: почитайте, хоча б, біографії наполеонівських маршалів або Жукова); повільний перехід політичних процесів у «законну площину» (якби було не так, то Зеленського ще пів року тому впіймали б з центнером коксу у кишені… або як Чорновола старшого); стабільну міжнародну підтримку; баланс (хоч і крихкий) політичних сил в країні.

Мені це так бачиться. А ви своєю головою думайте, я чарівних пігулок не роздаю.

Выборы – довольно абсурдная штука. Демократическая процедура, при помощи которой мы выбираем политиков, которые будут осуществлять над нами власть. Звучит недостаточно абсурдно, правда? Но если вспомнить, что один из главных лозунгов демократии – это ограничение (а в идеале и полное уничтожение) привилегий, а политика – это борьба именно за привилегии… В общем, надо разграничить демократию и политику.

Демократия – это то, что осуществляем «мы». И в наших интересах – чтобы никто не имел привилегий. То есть демократия – это то средство, при помощи которого мы контролируем действия властей; ограничиваем привилегии лиц, властью обладающих; наконец, ограничиваем их власть над нами.

Политика – это то, что осуществляют «они»: люди, властью обладающие и к власти стремящиеся. В своей борьбе за власть, за доступ к привилегиям – «они» используют нас и используют демократические процедуры.

Здесь сделаю одно «лирическое отступление» (хоть многие и воспримут это как атаку на одного из кандидатов): если человек идет в политику и включается в борьбу за пост, дающий властные привилегии – он перестает быть одним из «нас» и автоматически становится одним из «них». Это не вопрос морали или личности, это неизбежный факт. Постановка вопроса просто не может выглядеть как: «мы устали от грязных, циничных и коррумпированных политиков; мы приведем во власть человека из народа, который не будет грязным, циничным и коррумпированным и наведет порядок…». Поговорка говорит: «с волками жить – по-волчьи выть»; для того, чтобы выиграть в борьбе за власть с грязными, циничными и коррумпированными политиками, необходимо быть не менее грязным, циничным и коррумпированным, чем они. Некий И. Христос попытался играть по другим правилам, но его распяли.

Возвращаемся к основной теме. Я не буду здесь говорить о тех случаях, когда мы сами включаемся в борьбу за власть: большинство тех, кто будет голосовать на наступающих выборах доступа к привилегиям, которые дает пост Президента (и которыми он поделится со своим ближайшим окружением), не получит. Теперь можете спросить: а зачем тогда голосовать?

Ответов несколько.

Первое: необходимо сохранить демократические процедуры. А для того, чтобы их сохранить, надо их использовать. Сохранить их надо для того, чтобы иметь возможность контролировать и ограничивать ту власть, которую получают над нами условные политики. И даже если сейчас эти процедуры не позволяют этого делать в полной мере – они позволят это делать в будущем.

Второе: необходимо выбирать приоритеты, которым будет следовать наша страна в ближайшие несколько лет. В условиях настоящей, сформировавшейся демократии это проще: кандидаты озвучивают свои приоритеты в предвыборной программе. В нашем случае… не хочу употреблять площадную лексику. Но: воздайте каждому по делам его. Все (проходные) кандидаты, конечно, заявляют, что армия и независимость Украины для них главный приоритет. Но словам наших политиков верить нельзя.

Так что давайте «по делам его».

Кандидат говорит о поддержке армии, но при этом за все время войны не выполнял никаких задач, связанных с обороной? Не работал в штабах, не был на фронте, не работал в оборонной промышленности, не «волонтерил»? Как думаете, если он все эти пять лет ничего для армии не делал, он начнет вдруг что-то делать для нее после получения вожделенной булавы?

Кандидат говорит о мире? Что он сделал для мира? Сколько пленных вывез из ОРДЛО? Сколько программ помощи беженцам организовал? Сколько усилий приложил для появления на Донбассе миротворческой миссии ООН? Нет такого? Значит: пустые слова. А, предлагает «договариваться»? Это ни о чём. Извините, не удержусь: «договориться» просто – сложно заставить другую сторону выполнять условия договоренности. Допустим, Украина официально уступит России Крым и примет «федеративное» устройство. В обмен на мир и гарантии независимости и территориальной целостности. Но через два года Россия заявит: а давайте-ка нам ещё Харьков и Одессу – что тогда? Прецеденты подобных «договоренностей» уже были – вспомните Чехословакию в 1938 или договоры индейских племен с правительством США. Мир – это хорошо. Но войну в одностороннем порядке можно закончить только безоговорочной капитуляцией.

Возможно, кого-то безоговорочная капитуляция устроит. Я знаю парочку таких людей (вот ещё одно лирическое отступление). «Ну и ладно, будем в России, так это хорошо даже, там зарплаты и пенсии достойные». Я не буду давать оценки таким людям; для многих размер жалования действительно является высшим приоритетом; и это факт – моя моральная оценка факта никак не изменит. Но зато я могу этих людей разочаровать. России здесь не будет. Даже после полной и безоговорочной капитуляции и хлеба с солью.

Есть и примеры. В том числе и достаточно недавние. В XX веке многие правительства обнаружили, что присоединение территорий — неэффективно и невыгодно. На территориях живут люди. На них надо тратиться. Намного выгоднее контролировать только источники доходов. А территории с людьми пусть сами о себе заботятся.

Например, есть такая штука – колтан. Это торговое название колумбита-танталита. Без колтана было бы затруднительно производить и мобильные телефоны, и аккумуляторы для электромобилей, и компьютеры. Сейчас почти половина колтана добывается в Конго и Руанде(в последней — с 2010 года). Но, тем не менее, в 1999 году около одной шестой мирового легального колтана поступало на рынок из Руанды. А килограмм колтана стоил больше 400 долларов. Как же так получилось, что страна, не добывающая колумбит-танталит, обеспечивала около 15% его мировой добычи?

На востоке Конго — как раз там, где добывают колтан — живут достаточно много тутси. Так же тутси являются «правящей народностью» в Руанде. В конце 90-х в Конго шла гражданская война. И тутси в Конго находились под угрозой геноцида (помните события в той же Руанде в 1994?). Разумеется, правительство Руанды (состоящее из тутси) с готовностью протянуло руку помощи соплеменникам. И в 1997 в восточных провинциях Конго возникла революционная организация, основу которой составляли те же тутси: Rassemblement Congolais pour la Démocratie (RCD). Достаточно быстро – при негласной поддержке армии Руанды (их-там-не-было) RCD стала контролировать восток Конго. А правительство Руанды – добычу колтана (а так же алмазов). Это было прекрасным решением: руандийское руководство получало максимум прибыли от экспорта полезных ископаемых при минимуме расходов. Соцобеспечение, инфраструктура, поддержание порядка (везде, кроме шахт и путей доставки их продукции), здравоохранение и прочее – было проблемами RCD. Денег у революционеров, конечно, на все это не хватало, но правительство Руанды это мало интересовало. В крайнем случае, — если не хватало сил RCD — несуществующие руандийские солдаты могли подавить беспорядки. Более того, часть – и значительная – дохода от экспорта конголезских минералов шла не в казну Руанды, а… ну, думаю, вы догадались куда.

Это, разумеется, сильно упрощенное изложение.

Но мы сейчас наблюдаем похожую ситуацию совсем рядом. И в подробностях. Россия не стремится присоединять ни ДНР, ни ЛНР. Если их присоединить – то придется платить пенсии, ремонтировать дороги… А доход от донецкого угля не такой уж и большой.

Так что России с российскими пенсиями и зарплатами у нас не будет. Даже при безусловной капитуляции. Будет Конго.

Заметьте, Майдан, по сути, остановил превращение Украины в Конго. Или только приостановил?

Это зависит от нас. От того, как мы будем голосовать. От того, какие приоритеты мы выберем 31 марта.

Только помните: мечты – не приоритеты.

Мечта: хочу зарплату как в Европе.

Приоритет: экономический рост, который происходит в результате таких и таких действий.

Мечта: пусть просто перестанут стрелять и война закончится.

Приоритет: мир при условии сохранения территориальной целостности Украины, гарантированный наличием у Украины сильной армии, военными союзами и реальными международными гарантиями (Будапештский меморандум не предлагать).

Выбор у нас ограничен. Вряд ли кто-то из кандидатов будет по-настоящему бороться с коррупцией – максимум принимать какие-то совсем неотложные меры под давлением Запада (ну вы же не считаете всерьез, что российское правительство со всеми их шубохранилищами будет давить на Украину на предмет изничтожения коррупции?). Вряд ли кто-то из кандидатов будет всерьез заниматься образованием — образовательная реформа это долго и не приносит быстрых политических дивидендов. Вряд ли от кого-то можно ожидать серьезных экономических реформ (кроме тех, которые идут на пользу самим кандидатам и их приближенным).

Пока что на повестке дня другие вопросы.

Сохранение Украины как независимого государства.

Сохранение достаточно сильных и эффективных органов государственной власти — для того, чтобы общество могло функционировать, не сваливаясь в анархию.

Предоставление отсрочки, необходимой для появления новых, действительно представляющих наши интересы политических сил. Но эти политические силы должны формировать мы сами. Не прилетит волшебник на голубом вертолете и не построит у нас Сингапур. Только организовываясь, создавая объединения достаточно сильные для того, чтобы люди, находящиеся у власти вынуждены были с ними считаться, мы сможем создать демократическое общество и достичь экономического благосостояния.

Политики – не государство. Они не так уж важны — просто буквы в огромном тексте, пусть даже заглавные. Они – лишь один из многих факторов, влияющих на государство. Они приходят и уходят. Людовик XIV (якобы) заявлял: «Государство – это я!» – но Людовик умер, а Франция осталась. Остались институты, созданные тысячами и сотнями тысяч безымянных (по большей части) клерков, солдат, ремесленников, нотариусов, крестьян, священников и прочих совершенно обычных людей. Они построили монархию, они совершили Революцию, они создали современное государство всеобщего благосостояния. Так что, государство – это мы. И государство будет таким, каким мы его сделаем.

Но оно (государство) не станет таким, как нам хочется, на следующий день после выборов. Ремонт квартиры может занять месяцы; строительство дома – годы; а государства создаются десятилетиями и столетиями.

Политика – всего лишь борьба за власть и за связанные с ней блага и привилегии. Демократия – это контроль над политикой и политиками. И осуществлять этот контроль можем только мы. Правда, для того, чтобы этот контроль получить – придется долго и упорно бороться. Никто не отдаст его добровольно. И чтобы достигнуть результата – надо начинать с маленького шага. С сознательного голосования.

С сохранения страны, в которой мы можем получить этот контроль.

С получения отсрочки, позволяющей нам стать достаточно сильными для этого контроля (да, эти пять лет с 2014 мы почти полностью прое…и).

Так что идите и проголосуйте. Сознательно. И ответственно. Потому что после выборов мы получим то правительство, которого заслуживаем.